Захисник України Остащенко Денис Сергійович: історія земляка, який пройшов полон і не здався
Він повернувся не з війни — він повернувся з пекла.
З тіла — заліковані рани, з пам’яті — те, що не зітреш роками. Полон, холод, допити, знущання, втрата найріднішої людини… І водночас — незламна віра, що Україна вистоїть, а він обов’язково повернеться додому.
Історія Захисника України Остащенка Дениса Сергійовича — це не просто шлях воїна. Це історія сили духу, яка не ламається ані ґратами, ані роками неволі. Історія земляка, який вистояв, вижив і не здався.
Денис родом із Сумщини, проте останнім часом проживав разом із мамою та бабусею в селі Баранове Валківської громади.
Звичайний, на перший погляд, хлопець — симпатичний, із гарною посмішкою та дуже комунікабельний. Саме таке приємне враження склав Денис у перші хвилини знайомства.
Денис пішов захищати Україну добровольцем з перших днів повномасштабної війни у 2022 році. Рвався на захист рідної Харківщини, адже перш за все хотів уберегти своїх близьких і свій дім. За рік активних бойових дій пережив чимало, але найбільше запам’яталося встановлення прикордонного стовпа на кордоні Харківщини з росією у 2022 році. Ті емоції неможливо передати словами: погнали, відбили, дійшли до кордону…
Далі було ще багато боїв біля населених пунктів, два поранення. А Піски поблизу Донецького аеропорту стали останнім місцем його бойового шляху.
Потім — довгі 2 роки, 2 місяці і 15 днів полону.
Спочатку була Горлівка, де умови здавалися ще більш-менш терпимими і жила надія: ми тут ненадовго, ось-ось усе скінчиться. Але далі почалося справжнє пекло — етапи, «воронки», «прийомки»… аж до Бійська в Алтайському краї. Місцеві кажуть, що там навіть улітку холодно, а взимку — нестерпно морозно. Знову «тепла прийомка», бо привезли на «особо строгий режим содержания».
Як витримав? Що допомогло?
Злість. «Хрін зламають!» І спогади про маму та бабусю — дуже хотілося до них повернутися.
Через шість місяців полону була перша спроба обміну, але вона не відбулася. У цей час в Україні не витримало серце мами — їй було лише 45 років. Про це Денис дізнається значно пізніше.
Важко було слухати розповіді про перебування в застінках, навіть зважаючи на те, що він ділився далеко не всім. Добре пам’ятає Денис останню ніч, коли його вивели в коридор, поставили на коліна, а в скронях пульсувало лише одне: це обмін.
Так, він потрапив до першого обміну 1000 на 1000.
Потім — важка дорога додому через Білорусь. До рідної землі — якихось сто метрів, і страшенно хочеться пити…
Сіра зона.
— Слава Україні!
— Героям слава! — хором відповідають хлопці.
Після проходження процедури обміну вже своїми автобусами вони рушили вглиб країни. Там їх зустрічали звичайні люди — дорослі й діти з найближчих сіл. Сльози лилися градом, адже ось вони — ті, за кого воював, заради кого терпів знущання полону. Незнайомі люди плакали й кричали від радості, бо саме вони перші з цивільних зустрічають звільнених з полону від імені всієї України.
«Я завжди був патріотом своєї землі, але по-справжньому це усвідомив, коли ворог прийшов на мою землю. Після полону мої почуття до України стали ще сильнішими. Я з упевненістю можу сказати — я гордий тим, що завжди був відданий своїй Батьківщині. Я ні на мить у цьому не сумнівався — ні під час катувань, ні під час шестигодинного поліграфу, як би цього не хотілося ворожбитам», — розповідає Денис.
На реабілітації міг бути й довше, але було непереборне бажання — додому, до рідних і друзів. Найбільше хотілося побачитися з близькими. Вже через місяць він не просто поїхав, а помчав до свого села.
Тут Дениса зустрічали як Героя. По-батьківськи, зі сльозами на очах, земляка перший обійняв Баранівський староста Микола Андрійович Петренко. Усі допомагали якнайшвидшому відновленню. Особливо вдячний Денис своєму другові Віталію Юрійовичу Богомазу, який підтримав, надав автомобіль, допомагав із документами.
Відновлення документів — справа не швидка, адже не залишилося зовсім нічого. На виїзному прийомі помічника ветерана в селі Баранове Денис познайомився з Іваном Івановичем Слив’яком, який взяв його на повний супровід.
«Понад пів року тривав процес оформлення документів. Сьогодні Денис уже внесений до бази ветеранів війни — разом пройшли цей шлях з нуля. Наразі в нашій базі 124 зниклий безвісти і 4 полонених. Ми допоможемо і підтримаємо всіх — аби тільки хлопці швидше поверталися додому. А приклад Дениса — це доказ, що це можливо. Треба вірити», — розповідає Іван Іванович.
Нещодавно Денис зустрів кохану жінку Ірину. Вона має донечку. Вони живуть разом, він розпочав власну справу, має багато планів, але…
Але вже після Перемоги, бо знову планує йти служити за контрактом.
«Я не можу забути знущання над жінками і дітьми. Я не просто воїн — я захисник. Треба повернути всіх хлопців із полону, а для цього — якнайшвидше закінчити війну. Армія не повинна бути примусом, має бути мотивація. Для мене вона проста — тримати фронт, щоб ворог не пішов далі і, не дай Боже, не дійшов до мого села», — говорить Денис.
«І ще хочу звернутися до рідних побратимів, які залишилися там, за ґратами. Там багато тих, кого вважають безвісти зниклими, тому вірте до останнього. Були випадки, коли людей уже поховали, а вони поверталися живими. Чекайте, моліться і надійтеся. Яке це було щастя — повідомляти матерям і дружинам, що їхні рідні живі, хоча й у полоні», — сказав Денис на завершення.
Він щиро подякував усім валківчанам за підтримку і знову пообіцяв повернутися з війни — цього разу з Перемогою.
Бо є люди, для яких слово «Захисник» — не статус і не гучне звання.
Це внутрішній вибір.
Вибір стояти до кінця.
Вибір не відступити.
Вибір повернутися — і повернутися з Перемогою.
Історія Дениса — це нагадування кожному з нас: Україна тримається на тих, кого неможливо зламати.
