Всесвітній день боротьби з посухами та опустелюванням. Україна прагне зберегти свої землі
Здавалося б, Україна — не Африка. Але, тим не менше, засухи, спека, дефіцит води стають все частішими в нашій країні. І це призводить до втрати чорноземів та до ризику для врожаїв. Які причини цього та що робити, аби у нас не з’явилася своя Сахара?
В Україні 57% території займають орні землі, що використовуються для вирощування сільгоспкультур. Це найвищий показник у світі після Бангладешу. В окремих районах на півдні розораність таких земель сягає 90%, що згубно впливає на довкілля та врожайність. Зокрема, у 2017 році в Україні було вирощено 60 мільйонів тонн зерна, хоча, на думку експертів, урожайність могла б досягнути не менш ніж 100 мільйонів тонн.
Через деградацію земель та посушливі умови сильно зростають ризики для врожайності. Більше того, з року в рік її рівень непередбачувано змінюється. Наприклад, за останні 30 років коливання врожайності пшениці у степовій зоні України зросли від 10% до більш ніж 25%. Це більше, ніж у Казахстані з його сухим кліматом.
Подібні різкі стрибки означають великі втрати для фермерів та підприємств. Важливою причиною втрати врожаю є зміна клімату, а саме: посушливість, екстремальні температури й їхній перепад, сильні зливи та урагани. Україна вже відчула на собі наслідки кліматичних змін. Середня температура зросла на майже 1,5 °С за останні пару десятиліть, а кожен новий рік б’є температурні рекорди попереднього. Кількість днів із високими температурами (понад +30-35°С) у степовій зоні збільшилась із 30-40 до 50-65 днів щороку, а на півночі і заході – з 10 до 15-30 днів. Але проблема не лише в тому, що стає тепліше, а ще й значно сухіше. За останні 10 років через зміну клімату кількість опадів в Україні влітку зменшилась на 15-27%. Це посилило “водний стрес” для довкілля, адже запаси води і вологи в грунті поповнюються переважно із атмосферних опадів.Показово, що півроку тому вперше в історії України не настала метеорологічна зима, а на більшій частині території взагалі не було тривалого снігового покриву. Тому немає нічого дивного в тому, що без танення снігу і весняного водопілля у новий аграрний сезон Україна увійшла з сухими ґрунтами. А коли сухі ґрунти починають орати, це призводить до вітрової ерозії (здіймання й перенесення часточок землі на десятки чи сотні кілометрів). Одним із прикладів такої ерозії є пилові бурі. На жаль, вони давно стали звичним стихійним явищем для степової зони, а в квітні 2020 їх могли спостерігати жителі Житомирщини, Київщини та Чернігівщини. Вітрову ерозію можуть також посилити смерчі. Ще один, неочікуваний для наших широт, фактор ризику для земель. Торнадо – атмосферне явище, яке може розвивати швидкість понад 30 м/с і потужними вітровими потоками здіймати все, що трапляється на шляху.
Через зміну клімату посилюється й водна ерозія ґрунтів (вимивання поживних речовин і часточок ґрунту). Через нерівномірні опади, а особливо сильні зливи, поживні речовини з ґрунту потрапляють у водні об’єкти. Тому злива після тривалої засухи може посилити втрату родючості ґрунтів, а також забруднити воду поживними елементи, серед яких є добрива й інші агрохімікати. щорічно площа земель, що зазнає деградації в Україні, збільшується на більш ніж 80 тис га. Наразі 4,5 млн га уже зазнали помірного або сильного впливу ерозії, серед яких 68 тис га зовсім втратили родючий шар. Деградація ґрунту пов’язана не лише зі зміною клімату, а й з інтенсивним агровиробництвом та його несталими парктиками. Мова про глибинну оранку, розорювання природних екосистем та схилів, надмірне використання мінеральних добрив й інших агрохімікатів, дефіцит якісних органічних добрив, порушення й відсутність сівозміни, зменшення/знищення багаторічних насаджень, випалювання стерні, використання важковагової техніки та інше.
Такі поширені практики посилюють природні темпи ерозійних процесів, але не тільки це. Вони ще й призводять до викидів парникових газів, скорочення їх поглинання ґрунтом, рослинністю й багаторічними насадженнями, які є природними “зберігачами” вуглецю.
В Україні викиди парникових газів найбільше зростають саме від агросектору. Зараз це понад 12% від всіх викидів. Однак якщо не змінити підходи до агровиробництва, то викиди до 2030 зростуть до 60% від нинішнього рівня.
І виходить, що ми маємо справу із зачарованим колом, бо через кліматичну кризу посилюються процеси деградації земель, що призводять до зниження врожайності. Ознакою цього є й те, що з початку 2000-х внесення азотних добрив в Україні зросло у 7,5 разів, а середня врожайність зернових в країні виросла лише вдвічі. Тобто потужним лімітуючим фактором зростання агровиробництва виступає безпосередньо стан довкілля.
Якщо людство не припинить спустошувати Планету, то у найближчому майбутньому на нас чекає нестача продовольства, води та засухи.
Україна прагне зберегти свої землі.
